Евакуація – одна з найвідповідальніших і найважчих місій на фронті. З одного боку це і рятувальна операція, яку мають проводити підготовлені люди і водночас забезпечувати її безпеку, а з іншого – це тонка психологічна робота, для якої необхідна і відкрита душа. Від злагодженої роботи всіх учасників процесу, від швидкості реакції – залежить кількість врятованих життів і не лише серед цивільного населення, а й військових у найгарячіші моменти на лінії фронту.
Сьогодні тема евакуації стоїть на першому місці. Евакуаційні потяги з Покровська вивозять сотні жителів цього міста. Залишився один тиждень на порятунок життя. Але, ситуації бувають різні, хтось хоче і залишитися. Такі бажання виникають у людей з різних причин. І ми вирішили поговорити з волонтеркою, яка всю повномасштабну війну займається евакуацією людей із найгарячіших точок.
Журналіст: Оль, хочеться зрозуміти, яка взагалі зараз ситуація з евакуацією? Що означає взагалі бути волонтером на фронті? Тобі складно?
Ольга: Я не бачу жодних складнощів. Є свої незручності, є свої моменти небезпеки. Я не можу судити за інших волонтерів на фронті, які евакуюють важких із фронту, і це практично бойова одиниця, якщо можна так сказати. Звісно, дуже складно надавати допомогу в умовах, скажімо так, сутичок або у важких умовах. Що стосується цивільних волонтерів, то в нас простіше з цим. У нас лікарні під руками є. У найближчі лікарні на відстані максимум 10 кілометрів ми можемо відвезти людину. Якщо в нас евакуація, то першу допомогу ми навчені надавати, а так у нас, у принципі, працюють цивільні лікарні.
Журналіст: А ти особисто брала участь в евакуації військових? У якихось бойових зіткненнях або щось ось таке?
Ольга: Ні, бойові зіткнення, слава богу, у мене не відбувалися. Евакуація військових була в нас, але це були легкі військові. Це було на Бахмуті ще. Ми іноді надавали допомогу своїми бусами, коли не вистачало машин, вивезти військових. Це було всього пару разів.
Журналіст: А ти можеш розповісти якийсь ось випадок, який тобі особливо запам’ятався, навіть якщо це, звичайно, трагічний випадок?
Ольга: У мене таких сильно трагічних випадків не було. Я не займаюся евакуацією прямо з бойових зіткнень. Ми вивозимо там, де ще можна заїхати, там де зазвичай можуть бути якісь дрібні осколкові поранення. Були в мене ситуації, коли ми вивозили з Бахмута чоловіка з пораненими ногами, але знову ж таки довезли до цивільної лікарні, йому одразу надали допомогу. Були дрібні травми, але вони не були настільки серйозними, що ми могли не впоратися. І два рази мені доводилося у своєму житті накладати турнікет, один раз він навіть нібито й не знадобився. Це, найімовірніше, перестраховка була.
Журналіст: А щось таке, що тобі вбилося в пам’ять? Є якийсь випадок особливий у твоїй евакуації?
Ольга: В евакуаціях ні. Я більше, скажімо так… У мене більше вражень від того, коли я бачу, як працюють у госпіталях наші медики і як надають допомогу людям, яких ми привезли. Тому що я свого часу дуже часто бувала в госпіталях, у військових госпіталях. Ми привозили допомогу і трохи намагалися допомогти військовим. Це в тому плані, що ми привозимо якісь необхідні для них речі на евакуацію подалі. У нас же це перша ланка евакуації, яка йде на стартпункт, потім йде на госпіталь, а далі вони їдуть по лікарнях з Донецької області. І оскільки в мене і чоловік був поранений, я часто бачу, як надається в госпіталях допомога. Скажу чесно, у медиків, звісно, залізні нерви. Перший час я звикала до цього, не могла бачити таку кількість поранених. Це, звичайно, перший час важко, потім до цього звикаєш. І найцікавіше, що всі наші хлопці, незважаючи на важкі поранення, вони в гарному настрої завжди. Йому щойно зробили операцію, і щойно вийшов з-під наркозу, він уже за цигарку і жартує, уже телефонує рідним. Був випадок – чоловік телефонує друзям і командиру, сміється, що зараз підливається і далі в бій, а в нього ампутація кінцівки. Потім телефонує дружині, і каже, мовляв, зі мною все нормально: голова на місці, яйця теж, але ти ж мене будеш любити і без ноги. Вона така, так, звісно. Я іноді просто дивуюся витримці наших військових. Ось усе, що я бачу, це хлопці, які дуже витримані. Їх же привозять практично з поля бою. Тому мужність хлопців вражає. Тому що перший час для мене, як цивільної, було це незвично. Потім уже якось звикаєш до цього.
Журналіст: Оль, а цивільні важко їдуть із зони бойових дій? Зараз у Покровську вже дуже жорстко.
Ольга: Дивись, люди, які спочатку були готові на виїзд, вони були, як то кажуть, на сумках, на валізах. Розуміли всю обстановку, але залишалися, тому що, ну, сама розумієш, так. Бути біженцем, переселенцем дуже складно, у нас же є люди, які виїжджали і потім поверталися. Люди, які мали дохід, припустімо, у них була робота в Покровську, Мирнограді, у селах, було своє житло, і в них був якийсь дохід, вони виїжджають здебільшого самостійно, або за допомогою волонтерів, але вони вже знають, куди їм їхати. У них уже є можливість набрати родичів, які в Україні. Люди, які, скажімо так, не мають особливого доходу, вони залишаються. Люди похилого віку, так, специфічний такий контингент.
Журналіст: А діти?
Ольга: Це складна ситуація, я, напевно, на ці запитання навіть не хочу відповідати, щоб зайвого особливо не наговорити. Адекватні батьки вивозять вчасно. Плюс допомагає Білий Ангел, ДСНС, вони шикарно працюють на даний момент, у них налагоджена повністю робота на дуже високому рівні. Працюють дуже-дуже професійно. Ми вивозили дітей там, де не могли вчасно приїхати ДСНС, тому що заявок було багато, той самий Нью-Йорк, він же дуже швидко був, ну, нібито його накрили, і дуже швидка евакуація була, і, скажімо так, небезпечні евакуації були, і тому, так, там волонтери теж вивозили дітей. Що стосується зараз, і я скажу так, постійно йдуть заявки нашим волонтерам і благодійним організаціями сім’ї з дітьми, але зараз трішечки в Мірноградській адміністрації там запити трішечки крутіші, бо вони, напевно, ще не вихопили повного зорепаду, ну, я не знаю, як це назвати, підбереш там слова. Річ у тім, що люди хочуть виїжджати з речами, у них запити такі, що, мовляв, ви повезете нас одразу з холодильниками, з шафами, з телевізорами, з магнітофонами, але наразі не у всіх благодійних організацій є така можливість. Зараз волонтери за можливістю допомагають сім’ям, у яких справді не було доходу, або в них дуже складна ситуація, можливо, хтось хворий, поранений, із дітьми, інвалід, і, природно, у таких випадках волонтери підганяють великі буси, підганяють великі газелі, машини, і ми вантажимо. Або коли ситуація така, що це як приклад для інших людей, які на вулиці, щоб вони виїхали, так, ми підганяємо машини, але це дуже рідкісні випадки. Я просто поясню, люди хочуть виїжджати далеко, а це витрати фінансові, ну, тобто по паливу, це час великий займає, тому в основному волонтери працюють на короткі дистанції. І, припустімо, якщо машина може забрати 10 людей, то краще заберемо 10 людей з двома, з трьома сумками, ніж ми будемо на одну людину або сім’ю з двох людей витрачати час і везти їх кудись далеко, займатися цим дві доби для того, щоб їм допомогти виїхати з речами. На жаль, такої можливості немає. У нас дуже багато працюють перевізників, їх зараз у нашому напрямку дуже велика кількість, тобто вибір величезний, ну, і, відповідно, у них ціни дуже високі. Тобто це не ті ціни, які були раніше, зараз ціни підняли і там дійсно дорогувато. Але знову ж таки, люди повинні були розраховувати на це, і я вважаю, якщо вони залишалися для того, щоб працювати в тому ж таки Мирнограді, Покровську, вони, напевно, повинні були і зібрати кошти на подальшу евакуацію. Вони заздалегідь продумували, куди вони поїдуть, як вони поїдуть, тому що війна в нас не щойно почалася, і кожен має думати за себе. Не можна розслабляти людей повністю, ось ми вам усе на блюдечку. Але вибачте, зараз насамперед волонтери мають і для армії працювати.
Журналіст: Оль, ну а все-таки скажи, люди, так, зрозуміло, а держава, є якась допомога на це від держави?
Ольга: Ну, звісно, ходять же і потяги евакуаційні, плюс у кожній адміністрації підписано меморандуми з великими благодійними організаціями, які допомагають із транспортуванням людей великими автобусами. Але це не стосується найжахливіших районів, там, де вже йдуть бойові зіткнення, туди, природно, такі організації не заїжджають. Це рідкість, коли там один волонтер, я знаю, ось, припустімо, у нас від “Проліска” їздить Женя, він може заїжджати в жахливі такі місця. Але знову ж таки, ніхто не буде вже в такі місця вивозити, грубо кажучи, холодильник і техніку, пральну машинку. Є волонтери Харківської, Донецької області, які, так, вивозять людей, але їх не фінансує ні держава, ні великі благодійні фонди. Бувають не тільки звичайні волонтери, а й самі ж жителі, які допомагають евакуацією зі своїх районів. Він вивіз, припустімо, сім’ю, у мене багато було таких, коли чоловік вивозить спочатку свою сім’ю, а потім повертається, щоб допомогти людям на цій самій вулиці вивозити разом із волонтерами. Тобто, це було не раз уже такі ситуації, коли просто сусіди повертаються і забирають своїх сусідів.
Журналіст: Оль, і останнє таке запитання, звісно, на такому питанні закінчувати не хочеться, але все ж таки. Скажи, будь ласка, який відсоток смертності серед дітей, з вини, власне, тих, хто не хотів виїжджати?
Ольга: Я не вираховувала відсоток, але те, що я бачила, для мене залишає великий-великий удар психологічний. Я не можу сказати, який відсоток, я не вираховую ці відсотки. Але, так, були смерті в Нью-Йорку цивільних, я не знаю, що щодо дітей, тому що інформація загубилася. Ось я сподіваюся, що ті, хто нам телефонували і не могли вже вийти, бачили росіян уже, грубо кажучи, зі своїх вікон, тобто в підвалах, я сподіваюся, що вони вижили. І тут не неважливо, на який бік вивезуть, для мене це вже просто сам факт, головне, щоб люди вижили, знаєш, у цих випадках уже не дивишся, який бік вивозить. А про смерть, так, ну давайте почнемо з того, що в Нью-Йорку є люди загиблі, які просто через те, що вчасно не евакуювалися. Те саме в Торецьку, те саме по Бахмуту було. Та боже мій, ну щодня ж зведення друкують у військовій адміністрації, там написано, хто отримує поранення. Дуже багато людей у Нью-Йорку діставали поранення, у нас вивозили в найближчий населений пункт, це була Костянтинівка, і наша лікарня була заповнена. З хірургії травматологія була заповнена саме людьми, які отримали травму. Ну треба ж не забувати, що і на Костянтинівку прилітають, і туди ж везуть цивільних із Костянтинівки. Теж саме в Торецьку, потім везли на Костянтинівку, в принципі у нас лікарня була заповнена. Ну у нас хороші лікарі, у нас дуже змінилися лікарі з моменту 2022 року, у нас дуже професійно працюють хірурги, туди ж приїжджає ПДМ США і Лікарі без кордонів, вони дуже сильно допомагають нашим лікарям, це велика допомога, це помітно. Тобто у нас фахово зараз працюють з травмами, саме з мінно-вибуховими травмами. Дякую їм. Всяке буває з людьми. Але бувають і абсолютно дикі випадки.
Журналіст: Які?
Ольга: Ми під обстрілами буквально поповзом забирали бабусю і дідуся. Діда швидко затягли в бус, а волонтер мій поповз за бабусею і пропав. Я туди, а вона кричить, що її мій волонтер побив. Виявляється, за нею буквально заповзли, а в неї працює канал “Россия – 1”, і вона заявляє, що чекає, що її вивезуть росіяни. Їй намагаються пояснити, що йде бій і ніхто не збирається її вивозити і росіяни зрівняють її з землею, довелося трошки затягнути її в машину і вивезли на територію України. Доводиться ризикувати, а що, життя то їй врятувати треба. Не кинеш же навіть таку людину.
Була ситуація, як сім’я вірян ховала своїх дітей по підвалах, а ми їх ловили з поліцією. Вони теж надивилися російського ТБ і їм там сказали, що в Україні в них відберуть дітей.
Тут ситуація така, що що б він не чекав і чого б не хотів, а рятувати треба.
